Старший син відомого українського футболіста Андрія Шевченка – Джордан з вересня вчиться у Єльському університеті. Там Джордан почав вивчати українську мову та історію й також волонтерить в Українському домі, збирає з друзями кошти на допомогу та дуже вболіває за перемогу Україні.
Джордан народився в Італії, коли його батько грав за "Мілан". У два роки, коли Андрій Шевченко підписав контракт з лондонським "Челсі", родина переїхала до столиці Великої Британії, де Джордан і прожив усе своє життя. Проте здобувати вищу освіту вирішив на Батьківщини матері – Крістен Пазік.
"Я досить рано вирішив, що хочу вступати до університету тут. Думаю, це тому, що я ніколи не жив в Америці, а я – наполовину американець, тому я завжди хотів мати можливість жити в Америці. Тож коли я подавався до вишів, то зосередився лише на США, – каже Джордан. – Мені дуже пощастило: я подав документи до Єльського університету під час раннього відбору – і вступив".
Ще у школі Джордан цікавився міжнародними відносинами. У Єлі вирішив поєднати їх з економікою. Каже, що батько пишається його вибором та всіляко підтримує: "Він щасливий, коли я щасливий. Він знав, що я справді хотів потрапити сюди, тому він був радий підтримати мене на цьому шляху. І я дуже йому за все вдячний".
Джордан зізнається, що попри зірковий авторитет батька, він ніколи не мріяв бути професійним футболістом, адже любить грати у футбол з друзями, але не більше. Андрій Шевченко не тиснув на сина та прийняв це.
"Але один із моїх молодших братів, він зараз намагається піти у професійний футбол. Тож на нього ліг увесь цей тягар відповідальності перед авторитетом батька, – каже Джордан Шевченко. – Але ми всі намагалися допомогти йому впоратися з цим і показати, що він не повинен бути таким же гравцем, як тато. Він може іти власним шляхом. Він отримав свій перший виклик до національної команди до 21 року. Ми усі за нього тішимося".
Джордан каже, що на відміну від Великої Британії, де батька досі часто пізнають на вулиці, в США – йому набагато простіше. Хоча він уже звик до надмірної уваги до своєї родини: "Коли я йду з батьком, наприклад, на футбол, люди його впізнають, і мені доводиться відступати у бік, щоб вони зробили фото з ним. І коли я був меншим, для мене це було непросто. Але це так часто траплялося у моєму житті, що я звик до цього".
Джордан зізнається: пишається тим, що наполовину українець. Його повноцінне знайомство з Батьківщиною батька почалося, коли Андрій Шевченко повернуся до київського "Динамо", і кожного літа родина приїжджала до Києва на кілька місяців.
"Ми жили або у квартирі батька, або у будинку бабусі. Тож у мене багато приємних спогадів про спілкування з рідними, особливо, про наїдки моєї бабусі. Було багато смачної домашньої їжі. Але знову ж таки, я відчуваю, що тоді я не міг доторкнутися до цієї моєї сторони глибоко, у тому числі й через мовний бар'єр", – каже хлопець.
У Києві у Джордана є особливе улюблене місце – стадіон "Олімпійський". Каже, що він нечасто бачив гру батька наживо, а ті матчі, які бачив, усі були на Олімпійському: "Найбільш особливою була гра на Євро-2012, коли Україна грала проти Швеції, і мій тато забив два голи. Це були дуже особливі моменти. Але не просто гра, а уся атмосфера, бути частиною українських вболівальників до матчу, а потім разом святкувати на вулицях".
Проте вирішальним для самоідентифікації Джордана як українця стало повномасштабне вторгнення Росії. Він згадує, як усією родиною чекали новини від бабусі та тітки, які намагалися виїхати з України.
"До цього я не дуже підтримував свою українську сторону. Але як тільки почалася війна, я відчув, що це мій обов'язок. А тому, що реальність така, що бути українцем зараз під загрозою. Тому людям, які є українцями, дійсно потрібно зібратися разом і показати, чому ми важливі як країна, чому ми важливі як народ".
Допомагає Джордану більше відкривати в собі українця Єльський університет. Він почав вивчати українську мову. В Єлі поки окремого курсу немає, але університет домовився про онлайн навчання для своїх студентів у Колумбійському університеті. Завдяки лекціям професора Тімоті Снайдера Джордан вчить українську історію.
"Я не розумів, що більшу частину своєї історії Україна знаходилася під впливом зовнішніх сил – Речі Посполитої із Заходу, Московії зі Сходу, а потім – османів з Півдня, усі воювали за цю землю. І це, в певному сенсі, майже повторюється, бо ми маємо цю зовнішню силу, яка намагається претендувати на наші землі, поставити під загрозу свободу. Але ми не підемо без бою".
Окрім вивчення історії та мови, Джордан волонтерить для Українського дому в Єлі. В українській студентській спільноті він відповідає за збір коштів. "Я допомагав татові це робити, я робив це сам у школі. Ми маємо свій стіл на кампусі, розповідаємо про війну та збираємо пожертви. І в обмін на ці пожертви ми даруємо наклейки, ручки, листівки, все, що стосується України, як подяка за підтримку", – каже студент.
Джордан розповідає, що батько пишається і тим, що він вчить мову, і його волонтерською роботою: "Я ще поки не можу говорити з ним українською, я можу використати кілька слів у розмові. І думаю, для нього це показує, що я беру ініціативу, для мене важливо, що я – українець, і я нарешті підкріплюю це діями".
Він переконує, що хоче максимально використати навчання в Єльському університеті, аби у майбутньому мати змогу допомагати здобутими знаннями та зв'язками у відбудові України.