У 2014 році Білорусь виступала миротворцем у війні Росії проти України. А вже у 2022 році країна стала активною пособницею цієї війни на боці Росії. Колишній білоруський дипломат та експерт Європейської ради з міжнародних відносин Павло Слюнькін розповів Голосу Америки про те, чому не слід очікувати вторгнення білоруської армії, чи є майбутнє у відносин Білорусі із Заходом, та чи варто розраховувати на білоруську опозицію.
Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності
Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram
Марія Ульяновська, Голос Америки: У 2014 Білорусь приймала Мінські переговори, була миротворцем у війні Росії проти України. А у 2022 країна стала активною посібницею цієї війни на боці Росії. Поясніть, як відбулася ця зміна?
Павел Слюнькін: У 2014 році Лукашенко не вперше намагався налагодити відносини із Заходом на тлі війни Росії проти сусідів. У 2008 році, коли Росія вторглася в Грузію і визнала незалежність так званих Південної Осетії та Абхазії, Лукашенко вже тоді розумів, що це може створити загрозу для його режиму і водночас є хорошою можливістю покращити непрості стосунки із західними країнами.
Лукашенко не визнавав легітимність анексії Криму до 2021 року. Він говорив, що Росія і Україна — братні народи і він не підтримуватиме жодного з них, а цей конфлікт потрібно вирішувати дипломатичним шляхом. Це, звичайно, допомогло йому розморозити стосунки із Заходом, і вони почали досить швидко налагоджуватися. В 2015 році йому зробили символічний подарунок — Мінськ обрали місцем для ведення мирних переговорів. І після цього імідж Лукашенка як останнього диктатора в Європі змінився — вперше його так назвала у 2006 році державна секретарка США Кондоліза Райс. У 2015 році він раптом став мирним посередником, а Білорусь — нейтральною державою.
Щоб покращити відносини із Заходом, Лукашенко почав змінювати і ситуацію всередині країни. Тому він звільнив політв’язнів, дозволив відкривати в Білорусі громадські організації та незалежні медіа. Ці сім років — з 2014 по 2020 — були найбільш ліберальними часами в історії Білорусі за Лукашенка. Люди почали вважати, що вони можуть змінити країну на краще і поміняти владу через вибори. Це дуже налякало Лукашенка і у 2020 році він оголосив, що виграв вибори та відновив репресії. Люди вийшли на протести, але Лукашенко силою їх розігнав, багато людей загинули, або стали політв’язнями.
Ситуація всередині країни змінювалася надзвичайно швидко і вкрай негативно. ЄС і західні країни мусили на це відреагувати. Вони розірвали стосунки з диктатором і ввели санкції проти нього. Натомість, Лукашенка підтримав Путін. Він відправив свої війська до кордону з Білоруссю і сказав, що якщо революція переможе, то Росія вторгнеться. І він також підтримав Лукашенка фінансово — допомагаючи обійти санкції, надавав кредити. Тож, звісно, Лукашенко мав чимось відплачувати і робив це за рахунок суверенітету Білорусі. У 2022 році Лукашенко вже повністю був маріонеткою Кремля і не міг відмовити Путіну, коли той захотів розмістити свої війська в Білорусі. А коли Росія вторглася, він уже взагалі нічого не міг зробити.
М.У.: Чи є в Лукашенка якесь бачення майбутнього Білорусі, чи це просто жага до влади?
П.С.: Ключ до розуміння Лукашенка полягає в тому, чи є якась небезпека для його влади. Він намагається знищити будь-яку загрозу, незалежно від того, яку ціну повинен заплатити він сам чи суспільство. Він вбивав своїх політичних опонентів, змінював конституцію, розганяв протести силою, фальсифікував вибори — все для того, щоб зберегти свою владу. Пам’ятаючи протести 2020 року, він проводить в країні жорсткі реформи, аби унеможливити будь-який суспільний спротив. Отже його бачення Білорусі — це перетворити країну з авторитарної, якою вона була до 2020 року, на тоталітарну.
Зараз його загроза — в Україні, тому що він розуміє, що якщо Росія програє, це створить багато проблем для нього і його режиму. Водночас він не хоче, щоб Росія повністю окупувала Білорусь. Але оскільки в нього немає інших зовнішніх союзників, він змушений задовольняти всі запити, які надходять з Москви. Росія все більше контролює білоруську економіку, і це дає їй багато інструментів «примусу до лояльності». Ми спостерігаємо процес втрати суверенітету Білорусі. Лукашенко, звісно, не в захваті від цього, але для нього союз з Путіним — це єдиний спосіб вижити, бо розморозити відносини із Заходом він не може. Лукашенко — токсичний міжнародний гравець і єдина причина, чому зараз Білорусь під санкціями. Отже він намагається загальмувати процес втрати суверенітету Білорусі, але він сам і є головною загрозою для незалежності країни.
М.У.: Лукашенку доводиться маневрувати між інтересами Путіна і його власними інтересами. Чи вірите ви у те, що Білорусь вторгнеться в Україну?
П.С.: Чи приєднається Білорусь до активних бойових дій Росії залежить від Путіна. Це не те рішення, яке ухвалюватиметься у Мінську. Є багато новин та аналітики, навіть у контрольованих Росією ЗМІ, які кажуть, що Росія тисне на Лукашенка. Це просто неправда. Росія не лише не тисне на Лукашенка, вона підтримує його всіма способами, якими він забажає — від допомоги обійти санкції і зниження цін на газ і нафту, до дозволу використовувати російську інфраструктуру для продажу білоруських товарів зарубіжним країнам. Путін дозволяє Лукашенку не платити борги перед Росією, і дає йому все більше нових кредитів. І якщо Росії раніше щось було треба від Білорусі, вона застосовувала економичній тиск, зараз Лукашенко отримує від Москви все, що хоче, і в водночас Москва отримує від Лукашенка все. Він дозволяє використовувати білоруську інфраструктуру, аеродроми, розміщує на воєнних базах російські війська, він навчає, російських солдатів, захищає росіян своїми системи ППО. Російські військові, які вчинили воєнні злочини в Бучі, пройшли лікування в білоруських госпіталях.
Тому для Путіна співпраця з Лукашенком у війні в Україні набагато цінніша, ніж армія Білорусі, яка до речі не є досвідченою армією. Вона ніколи не брала участі в жодному воєнному конфлікті з 1991 року, відколи Білорусь стала незалежною державою. Також чисельність білоруського війська становить лише 10-15 тисяч солдатів. Цього явно недостатньо, щоб змінити хід війни.
Водночас, якщо Білорусь вторгнеться в Україну, то Україна їй відповість. Українські посадовці неодноразово казали, що не хочуть провокувати Лукашенка. Тому Україна жодного разу не відповіла на напади з території Білорусі. Але якщо білоруська армія таки вторгнеться, це означатиме, що українська армія розбомбить усі ці навчальні об’єкти та аеродроми, які використовує Росія. І цей військовий вузол набагато важливіший для Путіна, ніж 10 тисяч недосвідчених білоруських солдатів в Україні.
Крім того, Лукашенко — непопулярний лідер всередині країни. І якщо він пошле ту армію, яка зараз його захищає, яка гарантує його владу, і вони помруть в Україні, то хто тоді захистить Лукашенка? Люді вийдуть на протести і у Білорусі відкриється другий фронт для Путіна. Ось чому я дуже скептично налаштований, що білоруська армія зайде в Україну.
М.У.: Чи є у Білорусі шанс повернутися до проєвропейського курсу? Чи далі лише асоціація з Росією та асиміляція двох країн?
П.С.: Це багато в чому залежить від того, як розвиватиметься війна в Україні. Якщо Україна звільнятиме території, і Росія буде дестабілізуватися чи, можливо, відбудуться якісь зміни в Кремлі, це, звичайно, відкриє білоруському народові вікно можливостей. Але якщо йдеться про режим Лукашенка, то я не бачу для нього можливості налагодити стосунки із Заходом, не проводячи якихось демократичних реформ всередині країни. МЗС Білорусі, звісно, намагається знайти в цій складній ситуації хоч якісь можливості для співпраці із Заходом. Наприклад, кілька тижнів тому, Мінськ відвідав міністр закордонних справ Угорщини Сіярто. Це був перший закордонний візит міністра закордонних справ країни-члена ЄС до Мінська від 2020 року.
Тож Лукашенко, очевидно, хотів би розморозити відносини із Заходом. Але він не піде на жодні поступки. Ніяких реальних змін всередині країни не буде, тому, що він вже знає, наскільки це небезпечно для його режиму. Але він намагається переграти Захід і маніпулює наративом: «Росія на мене тисне». Це те, про що розповідали фінські дипломати після зустрічі з колишнім головою МЗС Білорусі Уладіміром Макеєм. Він розповідав колегам про тиск Кремля і намір Росії окупувати Білорусь, а також наполягав, що потрібно зняти санкції з його країни.
Вони намагаються обдурити міжнародних партнерів і також українську владу. Я знаю, що існує канал зв’язку між, білоруським режимом та українським урядом, де вони обмінюються інформацією. І Лукашенко шантажує Україну, кажучи, що якщо українці зроблять те чи інше, Білорусі доведеться ще більше зближуватися з Росією, або що Росія окупує Білорусь. І щоб цього не сталося, українська влада ігнорує демократичний політичний рух білоруського суспільства, діяльність білоруських партизанів, не співпрацює з Тіхановською. Тому Радіо Свобода повідомляли з посиланням на джерела в Брюсселі, що Україна просить не додавати Білорусь до списку санкцій. І коли ЄС вводив антивоєнні санкції проти Росії, останні три раунди туди не включали Білорусь.
М.У.: А як щодо співпраці Білорусі з Китаєм? У двох країн доволі тісні відносини.
П.С.: Лукашенко сприймає Китай, як другого головного зовнішньополітичного партнера після Москви. Він дуже симпатизує політичному правлінню країни, тому що не поважає демократію і набагато краще розуміє систему Китаю, ніж системи Польщі, Литви чи України.
Китай — це ще й величезний ринок, і зараз, коли Білорусь перебуває під санкціями, Лукашенко намагається знайти нові ринки для збуту своїх товарів не лише в Росії, а й десь за кордоном.
Лукашенко також намагається використати Пекін, щоб хоча б трохи зменшити свою економічну залежність від Москви. Росія зараз контролює 70% білоруського експорту. Тому Лукашенко, знаючи і розуміючи, що це становить загрозу, намагається знайти альтернативні ринки, щоб додати більше грошей, і трохи компенсувати цю залежність від Росії.
А якщо подивитися на ситуацію трохи ширше, Китай співпрацює з Москвою та Білоруссю, і намагається грати у свою гру. Пекін насправді не хоче, щоб Росія повністю програла у цій війні. Вони зараз більше зацікавлені в припиненні вогню. Очевидно, вони не хочуть, щоб Україна виграла війну. І вони не хочуть, щоб Україна вступала в НАТО, тому що це покращить позиції Заходу в Європі. Тому вони пропонують свій мирний план і намагаються його рекламувати. І Лукашенко лобіював цей мирний план ще до свого приїзду в Пекін. Він фактично казав що Україна повинна визнати цей план і працювати за ним. І він демонстрував всю свою лояльність до Китаю, щоб отримати від нього гроші.
М.У.: Дуже багато білорусів змушені були втекти з країни, рятуючись від переслідувань. У вас є президентка в екзилі — Тихановська. Історія знає дуже мало прикладів успішних урядів у вигнанні. Як ви вважаєте, чи можна розраховувати, що білоруська опозиція на щось впливатиме?
П.С.: Дійсно, рух за демократію в Білорусі поступово йде на спад. У 2020 році Тихановська була найпопулярнішим політиком в країні. Білоруси пов'язували з нею свої надії на зміни. Коли їй довелося виїхати, її вплив на те, що відбувається в Білорусі, почав потроху зменшуватися. Тепер вона більше символічна лідерка демократичного руху, яку визнають лише країни Заходу та білоруси, які самі живуть в еміграції. Люди, які залишились у Білорусі, живуть як у концтаборі — вони просто намагаються вижити, і тому актуальність Тихановської для них не дуже висока.
Я думаю, що можливість щось змінити всередині Білорусі з’явиться тільки якщо Україна виграє війну і Росія буде ослаблена. Тоді роль Тихановської надзвичайно зросте, а люди всередині країни відчують таку ж надію, як у 2020 році. Головне для Тихановської — дожити до того часу, зберігши політичну актуальність.
Коли Росія вторглася в Україну у 2022, Тихановська підтримала Україну і закликала людей приєднатися до антивоєнного спротиву. Білоруси долучилися до акцій протесту, всередині країни та за кордоном. Якщо пам’ятаєте, у березні білоруські партизани, ризикуючи своїми життями, здійснювали диверсії на залізниці і значно сповільнили рух російських військ в Україну. В Україні воюють групи білоруських добровольців. Тобто якщо нам вдасться зберегти ці демократичні ініціативи та нашу єдність до вирішального моменту, то ми матимемо шанс на зміни. І в цей день актуальність і впливовість Тихановської зіграють вирішальну роль. Зараз, коли ні в Росії, ні в Україні, ні в Білорусі, немає суттєвих змін, не варто чогось чекати ні від білорусів закродоном, ні від таких політиків в еміграції, як Тихановська.
М.У.: Ви були частиною команди МЗС Білорусі, яка організовувала зустріч Нормандської четвірки у 2015 році у Мінську. Розкажіть, як з вашого досвіду змінилися дипломатичні зусилля інших країн для врегулювання цієї війни?
П.С.: Україна та й деякі західні політики часто критикують Мінські домовленості. Але я впевнений, що у той час це було найкраще, на що Україна могла розраховувати. Тому, що позиція союзників тоді була абсолютно іншою, ніж тепер. Німеччина, Франція, навіть Сполучені Штати не хотіли визнавати, що це справжня війна, що анексія Криму — це воєнна агресія, що Росія планує окуповувати більше територій України. Вони навіть ніколи не називали це війною, а вживали слово «криза», підіграючи російським наративам. Вважалося, що це локальний сепаратистський конфлікт, і хоча Росія надсилала своїх солдатів і допомагала нібито місцевим бойовикам, офіційно вона не брала участі у цій війні.
Ще з 2014 року західні країни мали б допомагати Україні на тому ж рівні, як це відбувається сьогодні. Але, на жаль, цього не було. І тому я вважаю, що в тих умовах, Мінські угоди — це був єдиний варіант для Петра Порошенка. Армія України була набагато слабшою, не було розуміння, чи спробує Путін захопити Київ, і потрібно було зупинити війну, щоб підготуватися до наступного раунду російського вторгнення.
М.У.: На вашу думку, з боку Заходу це було невігластво чи навмисне ігнорування проблеми?
П.С.: Вони не хотіли визнавати небезпеки, виходити із зони свого комфорту, тому що це означало б, що вони повинні заплатити мільярди євро. Їм потрібно було б активно підтримувати Україну, яка захищає свою державу від Росії, — країни, яку Європейський Союз розглядав як одну з найбільших наддержав світу. Тому вони, звичайно, не були готові до цього.
Це не було нехтування, я вважаю, що країни Заходу дійсно не розуміли, що таке Росія і російський імперіалізм. Також свою роль відіграв вплив російської пропсаганди — усі ці стереотипи про особливу роль росіян, а не українців чи білорусів у Другій світовій війні. І, звісно, бізнес, який лобіював збереження цих стосунків і був проти накладання санкцій. Заходу знадобилося 14 років — з моменту вторгнення Росії в Грузію і до повномасштабного вторгнення в Україну — щоб зрозуміти, що таке Росія.