Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Валерій Залужний зізнався у тому, що він назвав «помилкою», коли, оцінюючи підсумки українського літнього контрнаступу 2023 року, сказав, що мав надію, що великі втрати російських загарбників в Україні, мали б зупинити Росію і наблизити кінець війни.
«Це була моя помилка. Росія втратила принаймні 150 тисяч вбитими. В будь-якій інші країні це зупинило б війну», – сказав генерал Залужний кореспондентові журналу Economist.
За даними генерального штабу ЗСУ загальні бойові втрати особового складу російської армії в Україні за період з 24 лютого 2022 до 5 листопада 2023 сягнули понад 305 тис., що охоплює вбитих, поранених, полонених тощо.
Сторонні цифри схожі з українськими. Газета New York Times, посилаючись на оцінки американської розвідки, у серпні 2023, писала, що російські втрати становили 120 тис. вбитими та 170-180 тис. пораненими.
Згідно з тими американськими оцінками російські втрати принаймні вдвічі перевищували оцінки українських втрат: можливо 70 тис. загиблих і 100-120 тис.
Генерал Валерій Залужний зауважив, що втрати росіян в Україні, навіть якщо вони вдвічі більші, напевне є недостатніми для перемоги над ворогом, який має приблизно втричі більші людські ресурси.
Запізніле визнання поразка Москви в Афганістані
Втрати Росії у війні проти України порівнюють з втратами армії СРСР в Афганістані 1979-1989 року, які змусили Москву визнати марність війни, і були серед чинників, що призвели до розвалу радянської імперії.
Путінський режим наполегливо називає війну проти України «спеціальною військовою операцією», так само його попередники в Кремлі колись наполягали, що в Афганістані просто собі перебував «обмежений контингент радянських військ», для підтримки афганської урядової армії.
Почавши вторгнення з приблизно 30 тисячного контингенту, Москва через зростання збройного спротиву збільшувала чисельність військ, і в пік війни тримала в Афганістані були понад 100 тис. військових.
Але попри величезну технічну перевагу в озброєнні радянських військ війна з афганськими моджахедами, які мали підтримку США та інших країн, поступово зайшла в глухий кут.
Радянська армія і сили підтримуваного нею афганського уряду спромоглася контролювати лише великі міста і місцевості довкола військових баз.
Московські газети й телебачення про бойові дії майже не повідомляли і цифри про загиблих, поранених та зниклих не подавали, але повністю приховати радянські втрати було неможливо.
З Афганістану надходив потік домовин з вбитими солдатами і прибували часто скалічені ветерани – «афганці», які розповідали про те, чого не було в радянських газетах і теленовинах.
Після смерті 1984 року радянського керівника Юрія Андропова і з початком так званої гласності й перебудови за правління Михаїла Горбачова з владних кіл таки почали просочуватися натяки на серйозні проблеми в Афганістані.
1986 року Горбачов у доповіді на з’їзді комуністичної партії назвав Афганістан «кривавою раною».
Комуністичні лідери поступово один за одним відмежовувалися від рішення своїх попередників про введення радянських військ в Афганістан.
Радянські лідери усвідомлювали, що досягнення їхньої мети завдань в Афганістані неможливе, і що багато річна війна була марною.
Втрати були визнані, аж 1 травня травні 1988 року, коли генерал Алексей Лізічев на пресконференції сказав, що в Афганістані загинули 13 310 солдатів радянської армії, і ще 35 478 зазнали поранень, а 311 пропали безвісти.
Інших офіційних цифр про втрати в Афганістані Москва не подавала, і вони приблизно сходяться з західними оцінками, які переважно зосереджуються на цифрі 15 тисяч.
15 травня 1988 року почалося виведення радянських військ з Афганістану, яке офіційно тривало до 15 лютого 1989 року, хоча ще до жовтня на афганському боці кордону залишалися радянські підрозділи.
Перед смертю у серпні 2022 року Михаїл Горбачов казав, що головною помилкою щодо війни в Афганістані він вважав те, що радянські війська не були виведені раніше.