Масові поховання в Бучі та Ізюмі поставили нові виклики перед українською системою правосуддя: як ідентифікувати усіх загиблих та забезпечити прийнятність доказів у міжнародних судах? Щонайменше 24 тисячі людей вважаються зниклими безвісти внаслідок війни. Українська влада вважає, що 60% з них — живі й перебувають полоні. Інших потрібно буде ідентифікувати за аналізами ДНК. З 2014 року шукати людей, які зникли через війну, Україні допомагає Міжнародна комісія з питань осіб, зниклих безвісти. Організація була створена в 1996 році для сприяння пошуку людей після Балканських воєн. Тепер ця неурядова міжнародна організація утримує масштабну базу даних осіб, зниклих безвісти а також керує провідним міжнародним центром з ідентифікації ДНК.
Марія Ульяновська поспілкувалася з керівником організації в Україні Метью Холідеєм про те, як Комісія допомагає українським правоохоронцям ідентифікувати загиблих.
Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.
Марія Ульяновська, Голос Америки: Метью, розкажіть що робить Міжнародна комісія з питань осіб, зниклих безвісти в Україні.
Метью Холідей: Нас запросили працювати в Україні ще у 2014 році. За запитом Генеральної прокуратури, ми провели оцінку потреб, підготували короткий звіт і дали свої рекомендації. Наприклад, щоб Україна приєдналася до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, ухвалила закон про зниклих безвісти, створила спеціальну комісію для розслідування таких справ, а також розробила єдиний реєстр — повну базу даних про зниклих безвісти.
Ми також допомагали Україні ідентифікувати жертв теракту проти рейсу MH17. Ми отримали сотні, навіть тисячі дуже маленьких фрагментованих зразків тіл жертв, опрацювали їх у нашій лабораторії і співставили ДНК майже всіх членів екіпажу та пасажирів.
Очевидно, що з 24 лютого 2022 року наша організація активізувала свою діяльність в Україні — минулого червня ми відкрили офіс у Києві.
М.У.: Як би ви оцінили зусилля України у пошуку зниклих безвісти — закони та інституції, які діють?
М.Х.: Україна опинилася в унікальних обставинах. Тут триває війна і країна бореться за своє існування. Водночас вона вже розпочала розслідування справ про зниклих безвісти. Зазвичай, в минулому серйозні зусилля з розслідування та пошуку зниклих безвісти людей проводилися після настання миру. Це ставить перед Україною більше викликів і породжує цілу низку проблем, з якими досі не стикалася жодна інша країна у світі.
В Україні є багато компетентних інституцій. Це і Національна поліція України, яка розслідує справи зниклих цивільних, і Міністерство оборони, ЗСУ та спецслужби, які розслідують зниклих військовослужбовців. Є багато дуже професійних ДНК-лабораторій, які акредитовані за стандартами Міжнародної організації стандартизації. І також є Офіс Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, який веде роботу на місцевості разом із пошуковими групами, намагається знайти зниклих безвісти, якщо вони живі, а також віднайти рештки, якщо людина, на жаль, загинула.
Докладається величезна кількість зусиль, але найбільший виклик становлять цифри. Нещодавно Офіс Уповноваженого повідомив, що є щонайменше 24 000 справ про зниклих безвісти — невідомо, скільки загиблих і скільки живих, але самі цифри становлять справді значну проблему, і саме тому Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти готова допомагати Україні в цій справі.
М.У.: Ви все ще чекаєте на підписання офіційної угоди про співпрацю з Україною. В чому складність? Чи є проблеми з комунікацією з українською владою?
М.Х.: Це дійсно ускладнює оперативну діяльність організації. І ми сподіваємося у майбутньому досягти цього формату. Однак, Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти знайшла обхідні шляхи та засоби співпраці з різними українськими установами. Наразі у нас є домовленості з Національною поліцією. Ми намагаємося залучити українських біженців, які зараз не в Україні, але які, можливо, мають родичів, зниклих безвісти внаслідок війни. Ми плануємо запустити інформаційну кампанію пізніше цього літа, щоб провести збір ДНК-даних у цих сімей. Це допоможе полегшити процес ідентифікації вже в Україні, а також сприятиме подальшим розслідуванням.
Крім того, ми також тісно співпрацюємо з Міністерством охорони здоров’я та з Головним бюро судово-медичної експертизи. Ми провели чимало тренінгів із судово-медичної антропології та археології. Це неймовірно важливо. Судова антропологія потрібна для роботи зі скелетованими рештками тіл небіжчиків. На жаль, в України є великий досвід роботи зі свіжими рештками, але працювати зі скелетованими рештками складніше і потребує кращої експертизи. Водночас, за допомогою тренінгів із судово-медичної археології, ми хотіли переконатися, що судово-медичні експерти в Україні мають знання, навички та можливості для забезпечення розкопок масових поховань відповідно до міжнародних стандартів правосуддя. Бо йдеться не лише про пошук решток тіл зниклої людини та їх ідентифікацію заради сімей. А й про забезпечення доказів, які можуть бути прийнятні, для досягнення правосуддя у міжнародному трибуналі. Тому поки статус Міжнародної комісії в Україні не формалізовний, ми знайшли багато різних способів, як підтримувати зусилля влади.
М.У.: За офіційною інформацією України, до 24 лютого 2022 року кількість зниклих безвісти становила менше 100 осіб, а від повномасштабного вторгнення виросла вже до 24 тисяч. Чи готова Україна впоратися із цією проблемою, і яка інша міжнародна допомога потрібна для пошуку такої кількості зниклих безвісти людей?
М.Х.: Я думаю, що Україна справляється з цим викликом. Але вона дійсно може виграти від більш тісної співпраці з міжнародними організаціями та зокрема Комісією з питань осіб, зниклих безвісти. Ми маємо потужні ДНК-лабораторії, які зосереджені виключно на справах про зниклих людей. Це точно може допомогти органам влади ідентифікувати більше людей.
Крім цього, ми зараз бачимо і чуємо про багато складних випадків невпізнаних тіл — дуже фрагментованих, іноді спалених. Це створює виклики для найкращих експертів у світі. І ми можемо надати Україні підтримку для розслідування цих надзвичайно складних справ та ідентифікації загиблих. Тому я думаю, що в майбутньому можна зробити ще багато чого.
М.У.: Якщо порівнювати, наприклад, із досвідом колишньої Югославії — з точки зору інтенсивності, тривалості війни та різниці в технологіях. Наскільки складніша зараз ситуація в Україні?
М.Х.: На кінець війни, яка призвела до розпаду колишньої Югославії, у Боснії було близько 30 тисяч зниклих безвісти. Очевидно, йдеться про весь період з 1992 по 1996 рік. Ці цифри можна порівняти, але Україна має схожу кількість вже за півтора року після повномасштабного вторгнення.
У випадку ідентифікації тіл зниклих безвісти в Боснії та Герцеговині, складність була в тому, що злочинці, які страчували жертв, спочатку складали їх у братські могили, а потім поверталися до цих поховань, розкопували їх та розпорошували тіла. Ми потім знаходили змішані рештки багатьох людей, розкидані по різних могилах і це дуже ускладнило процес ідентифікації. Поки що ми такого в Україні не бачили. Але ми не знаємо, що відбувається на окупованих територіях. Водночас, враховуючи характер цієї війни, та зброю, яку використовують, ми точно знаємо, що тіла часто не є цілісними. На жаль, вони дуже сильно розкладаються, залишаються лише фрагменти. І це дуже ускладнює ідентифікацію.
М.У.: За офіційними повідомленнями, лише в Маріуполі загинуло щонайменше 20 тисяч людей, хоча неофіційна цифра в рази більша. Як Україні зараз підготуватися до цього виклику, тому що це буде неймовірний обсяг роботи?
М.Х.: Насправді, зробити можна багато чого. Ви абсолютно праві — зі звільненням нині окупованих територій, неминуче буде знайдено більше нових поховань. Можливо, як ви кажете, багато тисяч. Це створить величезне навантаження на українську систему ідентифікації тіл жертв. Зробити можна багато — Головне бюро судово-медичної експертизи працює над розбудовою комплексної системи, щоб збільшити потужність моргів, лабораторій, різноманітного скануючого обладнання. Для цього також потрібно буде, масово нарощувати базу ДНК. Але так— це буде величезний виклик у майбутньому.
М.У.: Однією зі сфер вашої роботи є також правова політика. Ви лобіювали прийняття спеціального закону в Україні. Верховна рада його ухвалила — наскільки він досконалий?
М.Х.: Закон про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин є ґрунтовним. Він передбачає, що члени сім’ї мають право на інформацію про місцезнаходження, причину смерті або зникнення свого родича та місце поховання. Вони мають право отримувати від органів влади інформацію про те, що зроблено для розшуку їхніх рідних та право на різний соціальний захист згідно з українським законодавством.
Я вважаю ключовим і дуже важливим те, що закон прописав створення єдиного реєстру зниклих безвісти, яким опікується Міністерство внутрішніх справ. Цей реєстр ввели у дію на початку травня цього року. Наскільки я розумію, його наповнення ще триває, але поступ є, і це важливо для сімей.
З іншого боку, мене непокоїть, що закон переважно гуманітарний. І це означає, що він свідомо уникає понять відповідальності та справедливості. Пошукові групи, передбачені законом, мають суто гуманітарну функцію. Вони так і називаються — «гуманітарні місії». Вони відповідальні за пошук решток, місць поховання та вилучення тіл померлих. Вилучення тіл з місця злочину чи потенційного місця страти необхідно належним чином задокументувати і потрібно забезпечити прийнятність доказів для цілей кримінального правосуддя в подальшому. Адже родини зниклих безвісти мають право не тільки знати про долю своїх зниклих безвісти, а й право на справедливість.
М.У.: Про яку справедливість йдеться? Це притягнення до відповідальності виконавців злочину чи загального командування Росії? З досвіду вашої організації, як можна забезпечити справедливість таким сім’ям?
М.Х.: Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти забезпечувала різні докази для правосуддя. Ми надали свідків-експертів у більш ніж 40 судових процесах, у Міжнародному кримінальному трибуналі для колишньої Югославії, та деякі в національних судах Боснії і Герцеговини. Обвинувачення були різні: від найвищих цивільних і військових лідерів боснійських сербів, Радована Караджича та Радко Младіча, до виконавців нижчого рівня — тих, хто був присутній під час страт та вбивств.
Водночас, результати роботи нашої ДНК-лабораторії для підтвердження ідентичності жертв, свідчення наших експертів, звіти про ексгумацію різних незаконних поховань, були визнані допустимими доказами у цих кримінальних провадженнях. Вони завжди під пильною увагою адвокатів захисту. Це буде абсолютно ключовим для майбутнього України — створити доказову базу для правосуддя, зібрати докази, які не тільки є прийнятними для розгляду в суді, але й справді можуть витримати прискіпливі оскарження адвокатів захисту.