“Надзвичайної радості не відчула через великі втрати на полі бою”, – так Юлія Паєвська прокоментувала в інтерв'ю Голосу Америки отримання міжнародної премії Держдепу США “Відважні жінки”. Водночас лауреатка наголошує, що ця нагорода важлива для визнання вкладу кожної української жінки у нинішню боротьбу за незалежність.
Церемонія вручення премії відбулась цієї середи, 8-го березня, у Білому Домі. Відзнаку вручали особисто перша леді США Джилл Байден та очільник Держдепартаменту Ентоні Блінкен.
Про нагороду, рік війни та спілкування з американськими посадовцями парамедикиня із позивним Тайра розповіла в ексклюзивному інтерв'ю журналістці Голосу Америки Катерині Лісуновій.
Катерина Лісунова, журналістка Голосу Америки: Що ця нагорода означає для тебе та для українських жінок загалом в період повномасштабної російської війни?
Юлія Паєвська (Тайра), лауреатка премії “Відважні жінки”: Мене це здивувало насправді. Життя так змінюється. Рік тому ти була на підвалах, під катуваннями, і раптом опиняєшся у Білому домі із Держсекретарем та першою леді США. І ти така думаєш: “Та годі, такого бути не може!”
Але це такі емоції, які не дуже мене пробивають через велику кількість втрат моїх близьких друзів за останній час. Загинув Да Вінчі, Яра та інші хлопці та дівчата, я не можу про всіх говорити. Мені дуже важко і дуже боляче. Через це якоїсь прямо радості я не відчуваю, чесно.
Але я дуже пишаюся тим, що можу прийняти цю нагороду для жінок всієї України. Я не сприймаю цю нагороду як відзнаку мене особисто, тому що практично усі, кого я знаю, роблять щось для перемоги. Або вони в лавах ЗСУ боронять країну на фронті, або вони в тилу допомагають, волонтерять, ганяють автівки, забезпечують медичний супровід поранених, опікуються батьками та сім’ями тих, хто воює. Тобто вся країна об’єдналася, але демографічно жінок у нас більше, і жінки у нас дуже потужні. І ця перемога, звичайно, буде здобута, зокрема, й жінками.
К.Л.: Чи вдалося вже тобі поспілкуватись з американськими посадовцями у Вашингтоні, що ти намагалася донести під час цих зустрічей?
Ю.П.: Уже були зустрічі, будуть іще. Що я намагалась донести і що я донесла? Деякі речі не варто озвучувати назагал, але в першу чергу, це подяка за допомогу, звичайно. Бо ми завжди дякуємо, ми не якісь свині, які не розуміють, що відбувається. Ми дякуємо, дякуємо, дякуємо і просимо іще. Не тому, що ми жадібні, а тому, що ми потребуємо, у першу чергу, зброї, літаків F-16.
Вони були б дуже доречні, аби прискорити перемогу та мінімізувати втрати. Щоб війна завершилась якомога скоріше і якомога більше наших людей лишилися живі. Аби звільнити території та зупинити знущання над цивільними та над військовими, які утримуються в полоні. І звичайно ж нам потрібні фінанси, щоб платити пенсії, відновлювати те, що Росія руйнує обстрілами цивільної інфраструктури. Останнім часом я навіть більше наголошую на тому, що усьому світу потрібно боротися проти російської інформаційної агресії. Бо це не просто інформація, це пропагандистська війна. І те, що робите ви (журналісти, Голос Америки) це надзвичайно важливо. Ти є теж солдатом цієї війни, тож дякую і тобі за службу!
К.Л.: Ти була у Вашингтоні минулого року. Тоді ти давала свідчення в Комітеті Гельсінської комісії Конгресу США. Як ти можеш порівняти свій візит сьогодні та минулого року? Чи змінилися твої меседжі? Чи змінилися питання, які ти намагаєшся донести до американських посадовців?
Ю.П.: Мої меседжі так, вони змінилися. Тепер я прошу не просто зброю, я тепер прошу літаки. А також деякі інші речі, про які ми зараз не будемо говорити. Як і раніше, я прошу підтримки й дякую народу Сполучених Штатів і всім народам вільного світу.
Бо ми усі усвідомлюємо наскільки великою є загроза для наших спільних цінностей. І ця загроза не просто для нашої землі та для нашого народу, попри те що ми переживаємо справжній геноцид української нації. Ми дуже вдячні, що нормальні люди це розуміють.
Я прошу про суд над злочинцями, військовими і над тими, хто організував цю агресію. Я прошу про незалежне розслідування, щоб ніхто не сказав, що щось там було неправильно зроблено. Я закликаю до міжнародного трибуналу. Бо якщо злочин не буде покараний, хтось обов'язково вирішить, що от “їм нічого не сталося, тож і ми будемо так робити”. Щоб більше ніхто не нападав на свого сусіда, ми мусимо зупинити це зараз. Бо закон – це те, що робить з нас людей, що робить із нас цивілізацію.
К.Л.: Якщо повертатися до порівняння твого нинішнього та торічного візиту, чи помітила ти якусь зміну в сприйнятті законодавцями США тої інформації, яку ти доносиш?
Ю.П.: Так, я помітила зміну, і це мене надзвичайно втішило. Вони краще розбираються у нашій ситуації. Іноді мені навіть здавалося, що в якихось питаннях вони навіть вже краще за мене розбираються. Я здивувалася.
Тобто є такі моменти, в яких американські законодавці дуже потужно розібралися. І я бачу, що це поступова, стабільна робота. Це не одноразова імпульсивна допомога. Це спланована, чітко продумана система, яка триває в просторі та в часі. Я впевнена, що ми переможемо, і це буде наша спільна перемога.
К.Л.: Загалом як ти можеш порівняти свій минулий візит та цьогорічний?
Ю.П.: Минулого року мій стан тоді був іще дуже подавлений. Авжеж, усе залежить від того, з чим порівнювати, але на той час мені було дуже важко, і ситуація на фронті була не настільки надихаюча, як зараз. Бо зараз, попри втрати, увесь цей тягар, усі ці біди та усі ці страждання, ми впевнено рухаємось до перемоги. Я також тепер почуваюся значно краще фізично. І мені легше на душі, бо я розумію, що усі ці втрати, усі ці смерті та страждання немарні, ми доб'ємося свого і звільнимо нашу землю.
К.Л.: Скільки часу ти будеш у США цього разу і який у тебе план візиту?
Ю.П.: Нинішній візит дуже гарно та продумано організований, але я не хотіла б розголошувати деталі наперед. Загалом я тут буду іще десь два тижні.
К.Л.: Які головні меседжі ти хотіла б донести під час своїх нинішніх зустрічей? Можливо, у тебе є якісь думки, які ти не встигнеш озвучити, тож можеш сказати їх зараз.
ЮП: Це така делікатна тема насправді. Але коли загинув Да Вінчі, я була у розпачі, в шоці. Особливо мене засмучувало, що він не мав навіть дітей. І я згадала, що росіяни на державному рівні підтримують банки генетичного матеріалу. Чому Україна досі цього не створила?
Я б хотіла звернутися до людей, які можуть допомогти у цьому плані. Щоб розробити державну систему таких банків генетичного матеріалу. Так, щоб у разі загибелі військового або цивільного на війні, могли все одно з’явитися нащадки. Бо, на жаль, ми зараз втрачаємо найкращих. На відміну від росіян, які женуть на забій не найкращий контингент.
К.Л.: Дякую тобі дуже, насправді у мене все. Хіба, можливо ти хочеш додати іще щось до цього інтерв'ю?
Ю.П.: Хочу знову подякувати за допомогу, яку нам надають. Війна – така штука, вона жорстка і важка, але водночас є одним із рушіїв прогресу. І я бачу, як змінюється суспільство, як неочікувано знаходяться друзі. Наприклад, у нас з американцями дуже багато спільного. Прагнення до свободи, нескореність. Ти лише спробуй забрати в американця зброю. Нехай лише хтось спробує вдертися на його ранчо. Так само й українці, ми такі самі. У нас стільки спільних цінностей. Тож у певному сенсі, я вдячна війні за друзів, яких я здобула на фронті, та друзів яких ми отримали в усьому світі.